16 рік нашій дружбі з координатором Бюро гуманітарної допомоги м. Дрездена (Німеччина) паном Йорг Уве Лаашем. Наші вихованці в 1996 році поїхали на відпочинок до Німеччини в Кольм. Цілий місяць справжнього земного раю. Діти жили в прекрасних умовах будинку відпочинку для закордонних дітей, дуже гарно і калорійно харчувались. Їх возили на екскурсії, побували всі і в Дрездені, відвідали відому на весь світ Дрезденську картинну галерею, купались в басейні, відпочивали на березі величезного водоймища. Відпочинок закордонних дітей дуже старанно контролювала влада Німеччини. Опікав нас (разом з учнями я і вихователь Лисак В.І. вперше поїхали за кордон і все побачене там, було для нас ще більшим дивом, як для дітей) тоді представник влади Йорг Уве Лааш. Ось так ми і познайомились з цією чудовою людиною. Уве (так він дозволив себе звати) добре володіє російською мовою, а тому нам це допомагало у спілкуванні з іншими перевіряючими, з дирекцією будинку відпочинку. Коли Уве взнав про наші труднощі, пообіцяв допомогти, як тільки зможе. І слова свого дотримався. Крім того, приїхавши в Шевченкове, в школу-інтернат в гості, сам побачив, що нам дійсно приходить сутужно.
Зібрав дитячі малюнки, вироби з дерева, виготовлені учнями школи на уроках художньої обробки деревини, і організував у м.Дрездені виставку дитячої творчості українських дітей з далекої Черкащини. Отак зацікавив жителів Дрездена нашою школою і почали працівники Бюро гуманітарної допомоги пакувати подарунки для шевченківських дітей. А з картин-робіт юних художників нашої школи в Дрездені виготовили більше півтисячі листівок, які ж гарні вони получились, як же вони нас завжди виручали. У школі було завжди багато гостей (і досить часто) проводились різноманітні семінари, наради, завжди ми готували людям якісь подарунки, і завжди до якихось вишивок, різьби по дереву, дитячих картин клали ще й листівочку, на якій було видруковано і ім’я автора (в даній збірочці листівка з картини Миколи Поліщука «Моя Україна»). Листівка з картини Миколи Поліщука «Моя Україна»
Не одну машину послав Уве зі своїми колегами на Звенигородщину.
Технологічне обладнання для шкільної їдальні, а це: електроплити, електрокотли, електропіч, столи для їдальні, холодильники, холодильні камери – все це було для нас неоціненним багатством. Головне, що все в дуже хорошому стані, і дуже довго у нас все служило. Лише недавно ми поновили все в шкільній їдальні.
А постельної білизни, скільки одіял, іграшок, стільки передавали жителі Дрездена! А які гарні новорічні подарунки! Стільки було цукерок, іграшок на новий рік і на свято останнього дзвоника кожній дитині і працівникам. А іграшки і зараз використовуємо для призів під час вечорів відпочинку у школі.
А стільки фломастерів, олівців, альбомів, а скільки тих перин пухових передали! Як же ті перини нас виручали у зимову холоднечу! А зараз не знаємо де їх діти, адже в школі тепер у всі пори року тепло.
Уве – добра серцем людина. І коли я попросила його допомогти нашій дільничній лікарні, дитячому садочку „Тарасик”, районній лікарні, він взявся і за цю роботу. І вже прийшла фура з гуманітарним вантажем для нашої лікарні, і для дитсадочка, 12 тонн вантажу привезли: дитячі ліжка, тумбочки,
постільне, матерія і ін. А потім прийшли дві машини-рефрежератори з вантажем для районної лікарні: ліжка, тумбочки, матраци, подушки, медичне обладнання.
60 учнів нашої школи гарно відпочили в Німеччині, матеріальні цінності (і зараз наші гості запитують, де ми взяли такі красиві дзеркала в школу, а то ж все Уве Лааш!), які стали такою гарною підтримкою для всіх нас у скрутні роки (одягом, постільною білизною, ми допомагали навіть людям-інвалідам нашої Звенигородщини; що значить передати нужденним 5 новесеньких інвалідних візочків, які у всі часи були і є такими дорогими). Як же не дякувати нашому другу Уве Лаашу! Як же мені хочеться, щоб майбутні директори нашої школи, педагоги школи не забували отаких чудових людей, вчили цього і своїх вихованців. Треба вчити дітей бути вдячними, требі, щоб дитина вміла замічати навіть невеличку турботу, увагу до себе. І не забути сказати просте слова „дякую!”. Особисто я вважаю оцю рису характеру людського – невдячність дуже-дуже поганою рисою. Невдячність тягне за собою інші погані риси людини. Невдячна людина – це страшно. Чуєте, мої шановні колеги? Я говорю істину. Навчайте дітей бути вдячними, їх цього батьки дуже часто не вчать.
Та нехай дехто із дорослих вибачить за ці гіркі слова: „У нас часто і дорослі не бачать те добре, що для них робить колега, держава, а вважають що це їх обов’язок, що це так треба”. А жаль. Якщо не бачить цього дорослий і сам не вміє бути вдячним, як цієї вдячності навчити дитину.

Коментарi